— Артуре! О мій коханий, я така рада, що ти прийшов! Поцілуй мене!

Артур гаряче нахилився поцілувати її, але цієї миті Ван Гелсінґ, який, як і я, був уражений її голосом, кинувся до нього, схопивши обома руками за комір, відтягнув назад із такою люттю, якої я від нього не очікував, і віджбурнув його майже через усю кімнату.

— Ні, заради твого ж життя! — сказав він. — Заради спасіння твоєї душі і її також! — і він став поміж ними, наче лев, готовий атакувати.

Артура так сильно віджбурнули, що він у той момент не знав, що й робити чи казати, і перш ніж ним оволоділо бажання застосувати силу, він усвідомив, у якому місці й становищі опинився, тому залишився стояти мовчки, чекаючи, як розгортатимуться події.

Я перевів очі на Люсі, те саме зробив і Ван Гелсінґ, і ми побачили, як її обличчя викривилося від гніву, ніби тінь найшла на нього. Вона стиснула гострі зуби, а потім заплющила очі, і її дихання стало важким.

Незабаром дівчина знову розплющила очі. Вони знову повнилися ніжністю. Вона простягнула свою бліду тонку руку, взяла Ван Гелсінґа за його засмагле ручище, піднесла до себе і поцілувала.

— Ви — мій справжній друг, і його також! Бережіть його і дозвольте мені спочити з миром!

— Я присягаюся вам у цьому! — урочисто промовив він, ставши на коліна і піднявши руку так, як це роблять, коли присягаються. Потім він повернувся до Артура і сказав йому:

— Підійди сюди, мій хлопчик, візьми її за руку і поцілуй у чоло, і лише раз.

Їхні очі злилися замість вуст, так вони і розлучилися. Люсі заплющила очі, а Ван Гелсінґ, який спостерігав за ними, стоячи поруч, узяв Артура за руку і відвів убік.

А потім Люсі знову почала важко дихати, і раптом усе скінчилося.

— Все скінчено, — сказав Ван Гелсінґ, — вона померла!

Я взяв Артура під руку і вивів із кімнати у вітальню, де він сів і, затуливши обличчя долонями, заридав так, що мені було боляче дивитися на нього.

Я повернувся до кімнати Люсі й побачив, що Ван Гелсінґ із суворішим, ніж зазвичай, обличчям дивиться на бідолашну Люсі. З її тілом відбулася якась зміна. До неї повернулась її колишня краса, риси обличчя пом’якшали, навіть губи втратили смертельну блідість. Схоже було на те, що кров, залишивши серце, прилила до обличчя, щоб пом’якшити грубу роботу смерті.

— Гадаю, вона помирала, поки спала, і спала, коли померла.

Я став поруч із Ван Гелсінґом і сказав:

— Отже бідолашна дівчинка нарешті знайшла спокій. Це кінець!

Він повернувся до мене і промовив із похмурою урочистістю:

— На жаль, це не так! Не так! Це тільки початок!

Коли я запитав, що він має на увазі, він лише похитав головою і відповів:

— Поки що ми нічого не можемо зробити. Зачекаймо і побачимо.

Розділ 13

Щоденник доктора Сьюарда. Продовження

Церемонія поховання була призначена на наступний день, так щоб поховати Люсі разом із матір’ю. Я займався всіма неприємними формальностями. Ввічливий працівник бюро ритуальних послуг улесливо запевнив, що його працівники вражені й сумують. Навіть одна жінка, що готувала померлих до останнього обряду, дещо по-панібратському зауважила у приватній бесіді зі мною, коли виходила з кімнати, де перебували тіла померлих:

— Вона перетворилася на дуже красивий труп, сер. Це привілей — обряджати її. Можна сказати, що вона дасть фору нашому істеблішменту!

Я помітив, що Ван Гелсінґ ніколи не відходив далеко. Ймовірно, це через безлад у будинку. Поруч не було родичів, і оскільки Артур мусив повернутися назад наступного дня, щоб узятися до поховання батька, ми були просто позбавлені можливості повідомити всіх, кого необхідно. За таких обставин ми з Ван Гелсінґом узялися до вивчення документів тощо. Професор наполіг на тому, що перегляне папери Люсі особисто. Я запитав у нього чому, бо побоювався, що він, іноземець, не надто добре знається на англійському законодавстві й натомість може отримати зайві клопоти.

Він відповів:

— Знаю, знаю. Але ти забуваєш, що я такий самий добрий юрист, як і лікар. В нашому випадку не можна суворо дотримуватися букви закону. Я зрозумів це ще тоді, коли ти робив усе, щоб уникнути слідства. Тут мають бути й інші папери, подібні до цих.

Говорячи це, він дістав зі свого записника папери Люсі, які випали з її грудей і які вона розірвала уві сні.

— Коли ти знайдеш щось про правника, до якого зверталася місіс Вестенра, запечатай усі її папери і напиши йому сьогодні ж увечері. Що стосується мене, то я наглядатиму цілу ніч за цією кімнатою і колишньою кімнатою міс Люсі, бо хочу побачити, що відбуватиметься. Буде погано, якщо її найпотаємніші думки потраплять у чужі руки.

Я пішов далі займатися покладеною на мене роботою, і за півгодини знайшов ім’я і адресу правника місіс Вестенра і написав йому. Всі папери бідолашної леді були у повному ладі. У них містилися докладні вказівки щодо місця поховання. Тільки-но я встиг запечатати листа, як, на моє здивування, до кімнати увійшов Ван Гелсінґ і сказав:

— Чи потрібна тобі моя допомога, друже мій? Я вільний і готовий допомагати тобі.

— Ви вже знайшли те, що шукали? — спитав я.

На що він відповів:

— Я не шукав якоїсь певної речі. Я лише сподівався знайти. І знайшов усе, що там було. Це лише якісь листи, кілька записок і нещодавно розпочатий щоденник. Але я поки триматиму це тут, і ми про це нікому нічого не скажемо. Завтра ввечері я побачуся з бідолашним хлопчиком і з його дозволу прочитаю це.

Коли ми закінчили з поточною роботою, професор мовив до мене:

— А тепер, друже мій, гадаю, ми можемо лягати у ліжко. Ми обидва хочемо спати, а відпочинок дає сили. На нас завтра чекає сила-силенна справ. Цієї ночі ми можемо відпочити. На жаль.

Перш ніж розійтися по кімнатах, ми пішли поглянути на бідолашну Люсі. Працівник бюро ритуальних послуг, безумовно, добре впорався зі свою роботою, бо кімната перетворилася на маленьку усипальню. У кімнаті була безліч чудових білих квітів, це робило смерть трохи менш відразливою, ніж вона є насправді. Обличчя Люсі було прикрите краєм простирадла. Коли професор нахилився і обережно відсунув простирадло, ми з ним здригнулися від тієї краси, яка нам відкрилася. Довгі воскові свічки давали досить світла, щоб добре розгледіти її. Смерть повернула Люсі всю її чарівність, і години, що минули, замість того, щоб залишити сліди розкладу, навпаки, відновила красу її життя, тож я не вірив своїм очам і вже не знав, чи на мерця я дивлюся.

Професор мав суворий і похмурий вигляд. Він не любив її так, як я, і в його очах не було ані сльозинки. Він звелів:

— Залишайся тут, поки я не повернуся, — і вийшов із кімнати. Він повернувся зі жменею дикого часнику, коробка з яким чекала на нього у холі, але яку не розкривали. Він дістав із неї квіти і розташував у кімнаті й на ліжку серед інших. Потім зняв із шиї натільний золотий хрестик і поклав його на її губи, далі направив простирадло, як було, і ми вийшли.

Я саме роздягався у своїй кімнаті, коли він увійшов, постукавши перед тим у двері, і одразу сказав:

— Мені потрібно, щоб завтра до ночі ти дістав для мене набір інструментів для проведення розтину тіла.

— Ми робитимемо автопсію? — запитав я.

— І так, і ні. Я хочу зробити операцію, але не таку, про яку ти подумав. Зараз я розкажу тобі, що саме я планую робити, але нікому про це ані слова. Я хочу відрізати їй голову і вирізати серце. О! Ти ж хірург, а здаєшся таким ураженим! І це ти, той, хто без жодного тремтіння в руках і серці робив операції, ціною яких було життя або смерть, а тепер ти здригаєшся! О, я не забув, мій любий друже Джон, що ти кохав її, тому я сам оперуватиму без твоєї допомоги. Я хотів би зробити це сьогодні ввечері, але через Артура я відкладаю операцію. Він завтра звільниться після похорону батька і захоче побачити її, побачити це. Потім, наступного дня, коли її покладуть у труну, ми з тобою прийдемо, коли всі спатимуть, знімемо кришку з труни, зробимо операцію і покладемо все, як було, щоб ніхто нічого не помітив.