— Ти бачиш, хто це?

— Ні, любий, — відповіла я. — Я його не знаю. А хто це?

Його відповідь вразила мене і змусила затремтіти, бо це було сказано так, ніби він не знав, що розмовляє зі мною, своєю Міною:

— Це той чоловік власною персоною!

Мій бідолашний коханий, вочевидь, злякався чогось. Я переконана у цьому, бо якби я його не підтримала, він би впав. Він продовжував уважно вдивлятися. Чоловік вийшов із крамниці з маленьким пакунком і передав його гарній леді, й вона рушила з місця. Поки екіпаж піднімався по Пікадиллі, чоловік у чорному далі дивився на неї, рухаючись у тому ж самому напрямку. Джонатан, втупивши в нього очі, сказав, ніби сам до себе:

— Я переконаний, що це граф, але він помолодшав. О Боже, якщо це правда! О Боже! О Боже! Якби я тільки знав! Якби я тільки знав!

Він так сильно засмутився, що я не наважилася ставити йому питання щодо цього і промовчала. Я спокійно пішла далі, й він теж, тримаючись за мою руку, спокійно йшов поруч. Ми трохи прогулялися, а потім присіли на лавочку у Ґрін-парку. Був спекотний, як на осінь, день.

У парку були зручні лавочки, на які падала тінь. Кілька хвилин Джонатан дивився в нікуди, а потім його очі заплющилися, і він дуже скоро заснув, поклавши голову мені на плече. Я подумала, що так буде краще для нього, бо його вже ніщо не турбувало. Приблизно за двадцять хвилин він прокинувся і сказав бадьоро:

— О Міно, невже я заснув? Вибач, що я був таким нечемним. Ходімо вип’ємо десь чашку чаю.

Було схоже на те, що він геть забув про незнайомця у чорному, як під час хвороби забув про все, що з ним сталося, а цей випадок нагадав йому про це. Мені не подобається це впадання у забудькуватість. Його мозок був ушкоджений внаслідок хвороби, а можливо, хвороба є і досі. Я не наважилася ставити йому питання, бо боялася, що можу зробити йому радше гірше, ніж краще, але я маю прочитати його щоденник і з’ясувати, що саме відбувалося з ним під час його закордонної подорожі. Переконана, час прийшов. Але мені страшно від того, що я мушу відкрити пакунок і прочитати те, що написано в щоденнику. О Джонатане, я знаю, ти пробачиш мені, якщо це виявиться моєю помилкою, але це тільки заради тебе.

Згодом

Наше повернення додому інакше, як сумним, не назвеш. Будинок спорожнів без дорогої для нас душі, без людини, яка була такою доброю до нас. Джонатан досі блідий і відчуває, як йому раз по раз паморочиться в голові після повторного прояву його хвороби, а тут іще й телеграма від якогось Ван Гелсінґа, хто б він не був: «Із сумом повідомляю, що місіс Вестенра померла п’ять днів тому, а Люсі померла позавчора. Їх обох поховали сьогодні».

О, як багато горя містять у собі ті кілька слів! Бідолашна місіс Вестенра! Бідолашна Люсі! Вони обидві пішли з життя! Пішли і вже ніколи не повернуться до нас! А сердешний, сердешний Артур! Втратити кохання всього свого життя! Допоможи нам, Боже, витримати наші страждання.

Щоденник доктора Сьюарда. Продовження

22 вересня

Все скінчено. Артур повернувся у Рінґ, забравши з собою Квінсі Моріса. Який чудовий парубок цей Квінсі! Я переконаний усім серцем, що він страждав через смерть Люсі так само, як і кожен із нас, але тримав усе в собі, не виявляючи почуттів, немов вікінг. Якщо Америка народжує чоловіків, як він, ця країна, понад усякий сумнів, стане найсильнішою в світі державою.

Ван Гелсінґ приліг відпочити перед мандрівкою. Сьогодні ввечері він їде до Амстердама, проте каже, що повернеться завтра вночі, бо йому треба вжити деяких заходів, які може зробити лише він особисто. А потім він зупиниться у мене, якщо зможе. Він каже, що у нього є деяка робота в Лондоні, на яку знадобиться певний час. Бідолашний старий! Боюся, що напруга останнього тижня, якої ми зазнали, підкосила навіть його сили. Я помітив, що під час поховання він цілковито замкнувся в собі. Коли церемонія скінчилася, ми стояли біля Артура і чули, як він, бідолашний хлопчина, розказував про те, що брав участь у переливанні крові, що саме його кров переливали Люсі. Поглянувши на Ван Гелсінґа, я побачив, як він спочатку зблід, а потім його обличчя налилося кров’ю. Артур сказав: відтоді у нього з’явилося відчуття, що вони справді побралися і що вона стала його дружиною перед Богом. Жоден із нас не обмовився і словом про інші операції з переливання крові Люсі, та й ніколи не обмовиться в майбутньому. Артур і Квінсі разом подалися на залізничну станцію, а ми з Ван Гелсінґом приїхали сюди. Щойно ми залишилися в двох в екіпажі, як у нього почався приступ істерики. Щоправда, він заперечує, що то була істерика, і наполягає на тому, що дав волю своєрідному почуттю гумору, яке вирвалося назовні по стількох жахливих годинах напруження. Він то сміявся, то плакав, і я змушений був завісити гардини, щоб уникнути осудливих поглядів. А потім він знову вдарився у сльози, аж поки плач не перейшов у сміх, і зрештою почав сміятися скрізь сльози, як це, буває, роблять жінки. Я намагався бути з ним суворим, як зазвичай поводяться з жінками за таких обставин, але це не справило жодного ефекту. У чоловіків і жінок надто по-різному проявляється нервове напруження чи слабкість. Потім, коли його обличчя знову набуло похмурого й суворого виразу, я запитав у нього, куди ж зникла його веселість і чому вона зникла саме зараз. Він відповів мені у притаманній йому манері — логічно, переконливо і загадково:

— Тобі не зрозуміти цього, друже Джон. Не подумай, що я не сумую через те, що сталося, попри те, що я сміявся. Сам бачиш, я плачу навіть тоді, коли захлинаюся від сміху. Але не варто більше думати про те, що я не сповнений смутку, коли плачу. А щодо сміху, то він приходить так само, як і смуток. Тримай його завжди при собі. Сміх, який стукає у твої двері й запитує: «Можна мені увійти?» — це не справжній сміх. Ні! Сміх — король, і приходить, коли і як йому заманеться. Він не питає дозволу, не вибирає часу і не рахується з тим, наскільки він доречний. Він каже: «Я тут». Зауваж, наприклад, моє серце було глибоко засмучене через те, що сталося з цією милою дівчинкою. Я дав їй свою кров, хоча я старий і змучений. Я віддав їй свій час, свої знання і вміння, свій сон. Я полишив інших пацієнтів, які потребують моєї допомоги, присвятивши всього себе їй. І ось тепер я сміюсь дуже сумно над її могилою, сміюсь, коли земля з рискаля гробаря глухо падає на її труну, і кажу: «Падай, падай на моє серце, поки воно не облишить ганяти кров моїми жилами». Моє серце обливається кров’ю через цього бідолашного хлопця, бо він своїми очима і волоссям нагадує мені мого хлопчика, який у цьому ж віці мав би такий самий вигляд, якби за волею Божою був би живий.

Отже, тепер ти знаєш, чому я так люблю його. І коли він сказав дещо, що одразу ж зачепило моє серце, як серце чоловіка, це змусило моє серце батька співчувати йому так, як я не співчував жодному іншому чоловікові, навіть тобі, друже Джон, бо наші з тобою взаємини — це щось значно вище за стосунки батька й сина. Я співчував йому навіть тоді, коли сам король Сміх прийшов до мене і прокричав мені у самісіньке вухо: «Я тут! Я тут!» — змусивши заграти мою кров у жилах і повернувши рум’янець моїм щокам. О друже Джон, це дивний світ, сумний світ, світ повний страждань, нещастя і журби. І коли приходить його величність Сміх, він усіх їх змушує танцювати під свою дудку. І серця, що обливаються кров’ю, і висушені кістки, що лежать на цвинтарі, і пролиті гіркі сльози — все танцює під музику, яку він створює, сміючись. І повір мені, друже Джон, це добре, що він приходить до нас, бо це — ласка. О, ми, і чоловіки, і жінки, неначе міцно натягнуті мотузки, напруження нас розтягує урізнобіч. А потім ми плачемо, це наче краплі дощу падають на мотузки, вони допомагають нам триматися, аж поки напруження не стане надто сильним і мотузки не розірвуться. Але його величність Сміх приходить, немов сонячне світло, знову послаблюючи напруження, і в нас з’являються сили, щоб упоратися з усім, що на нас навалилось, як воно і має бути.