Ван Гелсінґ вискочив із вагона із хлоп’ячою жвавістю. Він одразу ж побачив мене і кинувся назустріч:
— О друже Джон, як справи? Добре? Чудово! Я був дуже заклопотаний, але вирішив приїхати сюди і залишитися стільки, скільки буде потрібно. Я залагодив усі справи і маю багато про що вам розповісти. Мадам Міна з вами? Так. А її чудовий чоловік? А Артур і мій друг Квінсі, вони також з вами? Гаразд!
Дорогою додому я розповів йому, щo тут відбувалося і як мій щоденник став у пригоді завдяки здогадливості місіс Гаркер, але тут професор перебив мене:
— О ця дивовижна мадам Міна! Вона має чоловічий розум — розум, який мають лише обдаровані чоловіки, і жіноче серце. Повір мені, Господь милосердний призначив її для певної мети, бо в іншому разі не створив би такої чудової комбінації. Друже Джон, завдяки фортуні ця жінка допомагає нам, але після сьогоднішнього вечора вона не повинна брати участь у нашій жахливій справі. Негарно, що вона наражається на такий величезний ризик. Ми, чоловіки, маємо намір знищити чудовисько. Але це не жіноча справа. Навіть якщо вона не постраждає, її серце може не витримати такої сили-силенної жахів, і вона потім страждатиме від розхитаних нервів удень і від кошмарів уночі. І, крім того, вона — молода жінка і не так уже й довго одружена, тому потрібно думати й про інші речі, якщо не зараз, то за деякий час. Кажеш, вона все надрукувала? Тоді вона має бути на нашій нараді, але завтра вона мусить попрощатися зі своєю роботою, і далі ми обійдемося без неї.
Я з радістю погодився з ним, а потім розказав про те, що ми з’ясували за його відсутності: будинок, який купив Дракула, сусідить із моїм. Професор був вражений, і його охопило величезне занепокоєння.
— О, якби ми тільки знали про це раніше! — скрикнув він. — Бо тоді б ми могли вчасно схопити його і врятувати бідолашну Люсі. Однак, як то кажуть, за пролитим молоком не плачуть. Ми не будемо думати про це, а підемо далі до кінця.
Потім він замовк і не говорив нічого, аж поки ми не в’їхали у браму мого будинку. Перш ніж розійтися, щоб приготуватися до обіду, він сказав місіс Гаркер:
— Мій друг Джон розповів мені, що ви, мадам Міна, і ваш чоловік видрукували перебіг подій аж до теперішнього моменту в точній хронологічній послідовності.
— Ну, не так щоб аж до теперішнього моменту, професоре, — імпульсивно зазначила вона, — але до сьогоднішнього ранку.
— А чому не дотепер? Ми побачили, як багато світла проливають навіть незначні деталі. Ми виказали всі свої таємниці, й нікому не зробилося від цього гірше.
Місіс Гаркер почервоніла і, діставши з кишені папір, мовила:
— Докторе Ван Гелсінґ, прочитайте, будь-ласка, це і скажіть, чи потрібно й це включити. Це мій запис сьогоднішнього дня; я побачила, що слід записувати все, що відбувається, навіть дрібниці, але тут небагато інформації, за винятком дрібниць особистого характеру. Її потрібно включити?
Професор із серйозним виглядом прочитав папір і, повернувши його, сказав:
— Якщо ви цього не хочете, то немає потреби включати, хоча я волів би. Це змусить вашого чоловіка кохати вас іще більше, а нас, ваших друзів, ще більше поважати і любити вас.
Вона забрала папір, знову почервонівши і тепло всміхнувшись.
Отже, зараз у нас у руках є всі наявні відомості, надруковані у хронологічному порядку. Професор узяв одну копію, щоб ознайомитися з нею по обіді, перш ніж ми всі зберемося на нараду о дев’ятій годині. Решта з нас вже все прочитали, тому коли ми зустрінемося в кабінеті, нам усім будуть відомі факти, і ми зможемо розробити план боротьби із цим жахливим і загадковим ворогом.
Щоденник Міни Гаркер
30 вересня
Коли ми зустрілися за дві години по обіді, який був о шостій, в кабінеті доктора Сьюарда, ми мимоволі утворили щось на зразок засідання чи комітету. Професор Ван Гелсінґ посів місце голови, про це його попросив доктор Сьюард, тільки-но професор увійшов до кабінету. Мене ж професор попросив сісти праворуч від нього і бути його секретарем. Джонатан сів біля мене з того боку. Навпроти нас умостилися лорд Годалмінґ, доктор Сьюард і Квінсі Моріс. Лорд Годалмінґ сидів біля професора, а доктор Сьюард — посередині. Професор мовив:
— Гадаю, я можу вважати, що всі присутні ознайомлені з фактами, викладеними у цих паперах.
Ми всі підтвердили, і він провадив:
— Тоді, думаю, буде краще, якщо я розкажу вам дещо про нашого ворога, з яким ми матимемо справу. Потім я розкрию вам історію цього чоловіка, яку сам ретельно перевірив. А потому ми обговоримо, як нам слід діяти і яких вжити заходів.
На світі існують такі істоти як вурдалаки, і деякі з нас пересвідчилися в їхньому існуванні. Навіть якби ми не мали доказів з власного сумного досвіду, дослідження і згадки минулого дають достатньо свідчень для людини, що має здоровий глузд. Зізнаюсь, що спершу я був скептиком. Попри те, що багато років я привчав себе до того, що треба бути неупередженим, я не міг повірити в це, аж поки саме життя не тицьнуло мене носом в очевидність цього факту: «Дивись! Дивись! Ось тобі докази!» Якби я від початку знав те, що знаю зараз, або хоча би здогадувався, то одне дороге для нас життя пощастило б урятувати. Але що було, те загуло, і ми маємо зробити так, щоб не загинули інші бідолашні душі, поки ми можемо їх врятувати. Nosferatu не вмирає, як бджола, яка вжалила одного разу. Він лише міцнішає і набуває більше влади, щоб сіяти зло. Цей вурдалак, який перебуває серед нас, такий дужий, що має силу двадцятьох чоловіків, він підступніший за смерть, бо його підступність зростала століттями. Він володіє чорною магією, бо має владу над мертвими, і всі мертві, до яких він може прийти вночі, скоряються йому. Він — потвора, навіть більш ніж потвора: він бездушний, як диявол, він не має серця. Він може у певних межах управляти стихіями: насилати шторм, туман або ж грім. Він може правувати нижчими істотами: пацюками, совами, кажанами, міллю, лисицями і вовками. Він може збільшуватися і зменшуватися. Він може зникати і з’являтися знову. То як же нам почати нашу боротьбу проти нього? Як ми його знайдемо, а знайшовши, як знищимо? Друзі мої, ми взялися до важкого і жахливого завдання. З цього випливає висновок, що змусить здригнутися найхоробріших: якщо ми програємо у нашій боротьбі, значить, виграє він, і тоді що станеться з нами? Життя — це ніщо, я не боюся його втратити. Але ціна цього програшу не лише життя чи смерть. У разі програшу ми станемо такими, як він. Ми перетворимося на подібних до нього бездушних нічних істот, без серця і сумління, що полюють на тіла і душі тих, кого любили найбільше. І тоді для нас назавжди зачиниться небесна брама, бо хто ж відчинить її перед нами? Ми обернемося на істот, відкинутих усіма, перед обличчям Бога ми станемо темною плямою на сліпучому сонці, стрілою, випущеною у Того, Хто помер за людство. Але ми стоїмо віч-на-віч з обов’язком. Чи маємо ми право відступитися? За себе я скажу: «Ні!» Але я старий, і життя з його сонячним сяйвом, співом пташок, його музикою і коханням залишилося далеко позаду. А ви — молоді. Дехто з вас уже бачив горе, але у вас попереду ще чимало чудових днів. То якою ж буде ваша відповідь?
Поки професор говорив, Джонатан узяв мене за руку. Я злякалася, і навіть дуже, що жахлива природа нашої небезпеки позбавила його самовладання, коли побачила його простягнуту руку, але своїм дотиком він вдихнув у мене життя: я-бо почувалася сильнішою, упевненішою і рішучішою. Рука хороброго чоловіка говорить сама за себе, і не обов’язково бути жінкою, щоб відчути її.
Коли професор замовк, мій чоловік глянув мені у вічі, а я йому, і нам уже не потрібні були жодні слова.
— Я відповідаю за Міну і за себе, — сказав Джонатан.
— Розраховуйте на мене, професоре, — заявив містер Квінсі Моріс лаконічно, як завжди.
Доктор Сьюард просто кивнув.
Професор підвівся, поклав на стіл золотий хрестик і розвів руки в боки. Я взяла його за праву руку, а лорд Годалмінґ за ліву. Джонатан тримав мою праву долоню своєю лівою, а праву простягнув містеру Морісу. Отже, ми всі, тримаючись за руки, урочисто присягнулися. Я відчувала, що в мене холоне серце, але навіть це не змусило мене відступитися. Ми посіли свої місця, і професор Ван Гелсінґ правив далі, але вже бадьоріше, завдяки чому ми всі відчули, що серйозну роботу вже розпочато. Він висвітлював цю справу настільки серйозно і настільки по-діловому, як ніколи в житті.