— Гадаю, докторе Ван Гелсінґ, я зможу докладно розповісти вам про ті події.

— О, в такому разі у вас дуже добра пам’ять на факти і деталі! Таке нечасто зустрічається у юних леді.

— Ні, докторе. Я просто весь час записувала все, що відбувалося. Якщо ви хочете, я можу показати вам свої нотатки.

— О мадам Міна, я був би дуже вам вдячний! Ви цим зробите мені величезну послугу.

Я не змогла втриматися від спокуси трохи спантеличити його — гадаю, це дає про себе знати присмак того забороненого плоду, який залишився у роті кожної жінки назавжди. Отже, я передала йому щоденник, записаний стенограмою. Доктор узяв його, вдячно поклонившись мені, і спитав:

— Чи можу я прочитати його просто зараз?

— Як хочете, — відповіла я якомога невинніше. Він розкрив його і тієї ж миті перемінився на лиці, тоді підвівся й уклонився.

— Ви дуже розумна жінка! — сказав він. — Я знав, що містер Джонатан — людина вельми освічена, але бачу, що його дружина нічим не поступається йому. Чи не зробите ви таку ласку і не допоможете мені прочитати це? На жаль, я не розуміюся на стенографічних значках.

І тут я збагнула, що час для жартів скінчився, і зніяковіла. Я дістала з робочої корзинки копію, роздруковану на машинці, й передала йому.

— Вибачте мені, — мовила я. — Я подумала, що ви хочете розпитати мене про бідолашну Люсі, й розуміючи, що вам ніколи чекати, на відміну від мене, бо час для вас дорогий, я роздрукувала це для вас на машинці.

Він узяв щоденник, і очі його заблищали.

— Ви дуже люб’язні, — сказав він. — Я можу прочитати це просто зараз? У мене можуть виникнути до вас деякі запитання потому, як я прочитаю його.

— Як вам буде завгодно, — сказала я. — Поки ви читатимете, я піду і розпоряджуся щодо обіду, а коли дійде до нього, ви і поставите свої запитання.

Він кивнув, сів у крісло спиною до світла і занурився у читання паперів, а я в цей час пішла дати вказівки щодо обіду, головним чином задля того, щоб не заважати йому. Коли я повернулася, то він із напрочуд схвильованим виразом обличчя міряв кроками кімнату. Він прожогом кинувся до мене і взяв за руки.

— О мадам Міно, — сказав він. — У мене немає слів, щоб висловити, у якому величезному боргу я перед вами. Ці папери проливають багато світла. Вони неначе відчинили для мене ворота. Я зворушений! Я вражений! Так багато світла, хоча його постійно затягають хмари. Але ви цього не розумієте, не можете зрозуміти. І я вам дуже вдячний, ви на диво розумна жінка. Мадам, — промовив він урочисто, — якщо Абрагам Ван Гелсінґ коли-небудь зможе щось зробити для вас або ваших близьких, ви тільки дайте мені про це знати. Із радістю і задоволенням я стану вашим другом, і як друг ладен запропонувати до ваших послуг усе, що знаю і вмію, якщо ви чи хтось, кого ви любите, коли-небудь потребуватимете цього. У житті мають місце і темрява, і світло. Ви — світло. У вас попереду щасливе життя, добре життя, і ваш чоловік — благословенна людина, бо в нього є ви.

— Але, докторе, даремно ви співаєте мені хвалу. Ви ж мене зовсім не знаєте.

— Кажете, не знаю? Це я не знаю, старий, який ціле життя вивчає чоловіків і жінок, спеціалізується на людському мозку і всьому, що його стосується і що з ним пов’язано?! Я прочитав ваш щоденник, який ви так люб’язно роздрукували для мене. У ньому в кожному рядочку відчувається щирість. Прочитавши ваші милі листи до бідолашної Люсі, в яких ви пишете про своє одруження і вашу обітницю, я можу сказати, що знаю вас! О мадам Міно, хороші жінки докладно розказують ціле життя, до дня, до години, до хвилини, розказують про такі речі, про які можуть читати і янголи. А ми, чоловіки, хочемо знати, що поруч із нами є щось янгольське. Ваш чоловік — шляхетна людина, і вам теж не бракує шляхетності, ви обидва — благородні особистості, бо довіряєте одне одному, а довіри між поганими людьми бути не може. Ваш чоловік сам розкаже мені про себе. Він почувається достатньо добре для цього? Потому як лихоманка минула, чи він поздоровішав і зміцнів?

І тут я збагнула, що настав час попросити його щодо Джонатана. Отже я сказала:

— Він майже одужав, але його вельми вразила смерть містера Гоукінса.

Він перервав мене:

— О так. Я знаю, знаю. Я читав два ваші останні листи.

Я провадила:

— Гадаю, це розхвилювало його, бо коли ми у вівторок були в місті, його знову спіткав струс.

— Так скоро пережив струс після запалення мозку! Це недобре. Що це був за струс?

— Він вважає, що зустрів декого, хто нагадав йому про щось жахливе, про щось, що призвело до запалення мозку.

І тут, здається, через усі ці речі я вже не змогла тримати себе в руках. Жаль до Джонатана, жах, який він пережив, його щоденник, вкритий суцільною таємницею, і страх, який заволодів мною відтоді, як я прочитала його, — все це викликало у мене сильне душевне збурення. Гадаю, зі мною сталася істерика, бо я кинулася на коліна, здійнявши до лікаря руки, благала його зробити мого чоловіка знову здоровим. Він узяв мене за руки і підняв, змусивши сісти на диван, і сам усівся поруч. Тримаючи мене за долоню, він сказав із нескінченною ніжністю:

— Моє життя нудне й одиноке, я заповнюю його роботою і не можу багато часу присвячувати дружбі, але відтоді як мій друг Джон Сьюард запросив мене сюди, я познайомився з багатьма добрими людьми і побачив таку шляхетність у них, що зараз почуваюся самотнім, як ніколи в житті.

Повірте мені, я приїхав сюди, сповнений поваги до вас, і ви дали мені надію, надію не в тому, що я тут шукаю, а в тому, що у світі ще залишилися добрі жінки, які здатні зробити буття щасливим і життя й віра яких можуть бути прикладом для їхніх майбутніх дітей. Я радий, дуже радий, що можу бути вам чимось корисний, бо якщо ваш чоловік хворий, то, ймовірно, його хвороба — з царини моїх знань і досвіду. Обіцяю, що з радістю зроблю для нього все, що мені до снаги, усе, щоб він знову став сильним і мужнім, а ваше життя — щасливим. А тепер ви мусите поїсти. Ви перенервувались і, можливо, перехвилювалися. Вашому чоловікові Джонатану не сподобалося б, якби він побачив вас такою блідою, не треба засмучувати коханого, бо це не добре для нього. Тому заради нього ви мусите їсти і всміхатися. Ви вже повідали мені про Люсі, тож зараз не говорімо про неї, бо це надто сумно. Я сьогодні переночую в Ексетері, бо хочу обміркувати те, про що ви розповіли мені, а поміркувавши над цим, з вашого дозволу, я поставлю вам деякі запитання, а потому ви зможете якнайдокладніше розказати мені про біду, яка сталася з вашим чоловіком Джонатаном, але не зараз. Зараз ви маєте поїсти, а потому ви все мені розкажете.

По обіді, коли ми повернулися у вітальню, він мовив:

— А тепер розкажіть мені про нього все.

Й ось коли прийшов час розповісти все цьому великому вченому, я почала боятися, що він подумає, ніби у мене в голові ні краплини олії, а Джонатана вважатиме божевільним, бо його щоденник надто дивний, і я почала вагатися, чи варто продовжувати. Але лікар був делікатний і добрий до мене й обіцяв допомогти, тож я вирішила довіритися йому і сказала:

— Докторе Ван Гелсінґ, те, що я вам зараз розкажу, дуже дивне, але ви не повинні сміятися з мене чи мого чоловіка. Відучора я просто захлинаюся від сумнівів. Ви маєте із розумінням поставитися до мене і не вважати мене дурепою через те, що я майже вірю у деякі дивні речі.

Він розвіяв мої сумніви, сказавши:

— О моя дорогенька, якби ви тільки знали, які дивні речі змусили мене прибути сюди, ви самі б засміялися! Я навчився поважати чужі переконання, якими б чудернацькими вони не були. Я намагатимусь поставитися неупереджено. В житті трапляються не тільки звичайні речі, але й незвичайні, настільки незвичайні, що змушують нас сумніватися, божевілля це чи реальність.

— Дякую, дякую вам тисячу разів! Ви полегшили мій душевний стан. З вашого дозволу. я передам вам деякі папери, щоб ви прочитали їх. Їх багато, але я надрукувала їх на машинці. З них ви все зрозумієте про нашу із Джонатаном проблему. Це копія його щоденника, який він вів під час свого перебування за кордоном; у ньому записано все, що трапилося. Я навіть не насмілююся сама про все вам розповісти. Краще ви самі прочитайте і зробіть висновки. А потому, коли ми знову з вами побачимося, ви висловите свою думку з приводу прочитаного.