Професор виступив уперед і, поклавши руку йому на плече, похмуро, але лагідно сказав:

— Друже Джон, не бійся. Ми намагаємося виконати свій обов’язок за вкрай сумних і жахливих обставин, і ми можемо робити лише те, що, на нашу думку, придасться найкраще. На що ще нам сподіватися, окрім як на Божу поміч?

Лорд Годалмінґ на кілька хвилин залишив кімнату, а згодом повернувся. В руках він тримав маленький срібний свисток.

— Той будинок — старезний, і там може бути чимало пацюків, тому я про всяк випадок узяв спеціальний засіб від них.

Ми перелізли через мур і попрямували до будинку, намагаючись триматися в тіні дерев, коли хмари відтуляли місяць. Коли ми дісталися ґанку, професор відкрив саквояж і дістав із нього чимало різних предметів, які розклав на сходинках, розсортувавши на чотири невеличкі купки, а потім мовив:

— Друзі! У нас попереду страшна небезпека, і нам потрібна найрізноманітніша зброя. Наш ворог — не дух безтілесний. Пам’ятайте, що він дужий, як двадцять чоловіків, а в нас — звичайні шиї і горлянки, які можна зламати за допомогою простої сили. Кремезна людина або кілька міцних чоловіків можуть переважати його за силою і певний час стримувати його, але вони не можуть завдати йому такої шкоди, якої він може завдати їм. Тому ми маємо стерегтися його дотику. Тримайте це біля серця, — говорячи це, він підняв маленький срібний хрестик і передав його мені, бо я стояв саме біля нього. — Ці квіти одягніть на шию, — і він передав мені вінок із квітів часнику. — А цей револьвер і ніж — від земних ворогів. Про всяк випадок візьміть ці маленькі електричні ліхтарики — можете прикріпити їх собі на груди. І нарешті ось ця найважливіша зброя, яку ми не повинні витрачати без потреби, — і він дістав священну облатку, яку поклав у конверт і передав мені. Решта моїх супутників отримали таке саме спорядження. — А тепер, друже Джон, дай мені відмички. Якщо ми зможемо відімкнути двері, то не доведеться розбивати вікно, щоб потрапити в будинок, як тоді у міс Люсі.

Доктор Сьюард спробував одну чи дві відмички, і його хірургічні навички стали у пригоді. Він швидко знайшов потрібну, трохи покрутив її туди-сюди, і засув піддався — заржавілий замок зі скрипом відімкнувся. Ми налягли на двері, іржаві петлі заскрипіли, і двері повільно розчинилися. Дивно, але я згадав ту частину щоденника доктора Сьюарда, де йдеться про відкриття склепу міс Вестенра, гадаю, що й інші згадали те ж саме, бо всі здригнулися як один. Професор перший подався уперед, увійшовши у відчинені двері.

— In manus tuas, Domine! [25] — сказав він, і перехрестившись переступив поріг.

Ми зачинили по собі двері, щоб не привертати уваги до будинку з боку дороги, коли запалимо свої ліхтарики. Професор ретельно перевірив замок, щоб ми могли легко відімкнути його в тому разі, якщо похапцем тікатимемо з будинку. Потому ми запалили свої ліхтарики і взялися до пошуків.

Світло крихітних ліхтариків утворювало різноманітні дивні фігури, коли промені перетиналися один з одним або коли наші постаті відкидали величезні тіні. Я не міг позбутися відчуття, що крім нас тут іще хтось є. Напевно, це були спогади. Вони так міцно оселилися в мені, що я привіз їх із собою додому, а виникли вони на тлі моторошного оточення під час мого жахливого перебування в Трансільванії. Думаю, що таке відчуття було у всіх, бо я помітив, що й інші так само, як і я, озираються через плече на кожен звук чи кожну нову тінь.

Повсюди лежав товстий шар пилу. Складалося враження, що на підлозі товщина його була кілька дюймів, за винятком тих місць, де залишилися свіжі сліди від підошов; у світлі свого ліхтарика я помітив вм’ятини від черевичних цвяхів. Стіни були вкриті пилом, а у кутках висіло павутиння, на якому теж зібралася така кількість пороху, що воно не витримало ваги і розірвалося на клапті. На столі в холі лежала велика зв’язка ключів із пожовклим від часу ярликом на кожному ключі. Було видно, що їх використовували кілька разів, бо на столі лишилося кілька однакових слідів, схожих на той, що залишив професор, коли взяв зв’язку. Він обернувся до мене і сказав:

— Ви знаєте це місце, Джонатане? Ви робили копії його схеми і принаймні знаєте більше, ніж ми. Як нам дістатися каплиці?

Я на око міг визначити, куди слід іти, хоча під час свого першого візиту сюди я так і не зміг до неї дістатися. Я вказував шлях, і, кілька разів повернувши не туди, ми опинилися перед низькими склепінчастими дубовими дверима, оббитими залізними облямками.

— Ось це місце, — сказав професор, посвітивши ліхтариком на маленьку схему будинку, скопійовану з течки з моєю кореспонденцією, що стосувалася купівлі дому. Доволі хутко ми знайшли потрібний ключ у зв’язці й відчинили двері. Ми приготувалися зіткнутися з чимось неприємним, бо коли відчиняли двері, то крізь дверні щілини нам у ніс ударив якийсь сопух, але ніхто з нас навіть не очікував такої смердоти, яка стояла за дверима. Ніхто, крім мене, ніколи не бачив графа, а я його бачив або коли він постився у своїх кімнатах, або коли його роздуло від свіжої крові у зруйнованій будівлі просто неба. А це приміщення було маленьким і замкнутим, його тривалий час не використовували, тому повітря було спертим і смердючим, у ньому відчувався землистий запах якоїсь гнилизни, а щодо самої смердоти, то її просто годі описати. Думаючи про це, я відчуваю нудоту. Здавалося, що цей монстр кожним своїм вдихом чіпляється за це місце, наповнюючи його нудотним смородом.

За звичайних умов через такий сморід ми б усе облишили, але ця справа не була звичайною, ми долучилися до неї в ім’я високої і жахливої мети, яка давала нам сили витримати фізичний дискомфорт. Мимовільно здригнувшись від першого приступу нудоти, ми всі як один взялися до роботи, ніби це мерзенне місце було садом, де квітнули троянди.

Ми вирішили ретельно оглянути приміщення, а найперше професор сказав:

— Насамперед слід перевірити, скільки скринь залишилося, ми маємо перевірити кожну діру, кожну щілину, кожен куток і подивитися, чи зможемо ми знайти якийсь ключ до загадки, куди зникла решта.

Було досить одного погляду, щоб побачити, скільки всього їх залишилося, бо скрині з землею були занадто великі, щоб не помітити якоїсь із них і помилитися в підрахунку.

Лишилося лише двадцять дев’ять скринь із п’ятдесятьох! Раптом я відчув страх, бо побачив, як лорд Годалмінґ несподівано обернувся і подивився у бік склепінчастих дверей, за якими темнів коридор. Я теж глянув у той бік, і на мить моє серце зупинилося — вдивляючись у темряву, я раптом уявив, що бачу диявольське обличчя графа: його горбатий ніс, червоні очі, червоні губи, жахливу блідість. Це тривало лише мить, і лорд Годалмінґ сказав:

— Мені здалося, що я бачив обличчя, але то була тільки гра тіней, — і продовжив досліджувати кімнату.

Я посвітив ліхтариком і ступив у коридор. Тут не було жодних ознак чиєїсь присутності, й не було ані кутків, ані дверей, ані щілин, лише голі стіни коридору — ніде не сховаєшся. Я вирішив, що мій страх є плодом бурхливої уяви, тому нікому нічого не сказав.

Кілька хвилин потому я побачив, як Моріс раптом позадкував із кутка, який перевіряв. Ми очима прослідили за його рухом, бо нам і без того не бракувало нервового напруження, і побачили масу фосфоресцентних крапок, що горіли, наче зорі. Ми інстинктивно позадкували. Приміщення на очах почало наповнюватися пацюками.

Хвилину чи дві ми стояли вражені. Ситуацію врятував лорд Годалмінґ, який заздалегідь підготувався до такої несподіванки. Він миттю опинився біля дубових дверей із залізними облямками, зовнішній бік яких доктор Сьюард описав у своєму щоденнику і які я бачив на власні очі, повернув ключ у замку, відсунув величезні засуви і розчахнув двері. Потім він дістав із кишені свій маленький срібний свисток і різко і пронизливо свиснув. Йому відповіли скавучанням собаки з-за дому доктора Сьюарда, а потім десь за хвилину з-за рогу будинку примчали три тер’єри. Ми підсвідомо посунули до дверей. Просуваючись до дверей, я помітив, що на пилюці залишилися сліди, отже скрині, яких не вистачало, виносили цим шляхом…